Гомонять крадькома на дахах уночі наші душі,

Що втекли крізь вікно, не упевнившись чи ми поснули.

А безсоння натомість тримає за горло і душить,

Ще  й  Морфеєві  ангели  взяли  сьогодні  відгули.

Обговорюють похапцем, шепчуться, що з нами стало:

Чи  злякалися  ми,  чи  відмовились  вірити  в  чудо;

Як гарячі серця сформувались в холодні кристали;

Чом засуджені на самоїдство Страшним Самосудом?

Зрозуміли  сердешні  причину  –  бракує  Любові!

Полишали  дахи,  повернулися  знову  у  спальні,

Щоб до пізнього ранку крутити нам сни кольорові,

Як ходила Землею Любов між людей тріумфально.