Він втікав, біг щосили настільки, наскільки лиш міг.

Біг вперед, оглядавсь чи немає позаду погоні,

Біг, щоб вирватись врешті з пасток лабіринтополону,

Щоб устами гарячими волі торкнутися – біг.

Він втікав. Як спіткнувся об камінь, не здався – він повз.

Повз гадюччя, яке завелось, розвелось в людосмузі,

Повз страхи із минулого в напрямку нових ілюзій,

Сміттєзвалищем спроб видозміни реальності повз.

Він втікав, але раптом спинивсь, моментально застиг.

Стих, щоб людововки́ переможно тривожно завили,

Стих, щоб в груди впустити ковток нездоланної сили,

Щоб здійснити маневр, для ривка вирішального стих.

Він утік! Пощастило! Зумів! Дивовижно – він втік!

Втік із певністю в тому, що була у втечі потреба.

Втік без певності, втім, що надійно сховався від себе,

І що завтра, зустрівши себе, не поновить свій біг.