Зовсім чужі ми… Колись спільна чашка

стала тепер нічия,

тріснула, наче під тиском фісташка,

змилось потерте ім’я.

Холодно, зимно від того, що сухо.

Осад на чорному дні.

Наш корабель йде на рифи розлуки.

Наш він, чи все таки ні?

Зовсім чужі, незнайомі обличчя –

жодних впізнаваних рис.

Гаснуть святі почуття в попільничці,

грішні летять під укіс.

Надто туманно. Розбитий годинник,

стрілки ведуть до нуля.

Ми в глухий кут забрели серпантином,

крига кує корабля.

Перед порогом готовий наплічник,

а за поріг тільки крок.

Звиклись з настільки буденною річчю –

бути самотніми вдвох.

Тіні від нас загубились в дзеркалах,

ходять тіла без душі.

Як ми проґавили мить, коли стали

Зовсім-презовсім чужі?