Не ховайся від мене... Не треба. Лишають сліди

Твої кроки на тілі мережива стомлених вулиць.

Я спинюсь на узбіччі, де наші яскраві світи

Відгоріли, мов два сірники, в різний бік похитнулись,

Покришились, стираються в попіл і чорна діра

Поглинає все світло. Пустеля останній оазис

Засипає піском. Тіні шепчуть: нас більше нема.

А потрібні слова не вмістились у завчені фрази.

Надто пізно для змін. Виростає бетонна стіна –

Серце б’ється у неї, згасає в чужих інтервалах.

Ніч замовкла, а наші шляхи повиває мана,

Тільки іскра таїться в долонях... Чи дасть вона спалах?