Якщо ворон на липі каррр
прокричить в сотий раз опівніч –
я звільнюсь від прадавніх чар,
що тримали, мов у катівні,
моє серце, і стрімголов
побіжу через поле дике,
добіжу, упаду в зело,
говоритиму: дихай, дихай!
І надихаюсь врешті-решт
тим повітрям легким, безхмі́льним,
бо закінчиться мій арешт,
почуватимусь вільним, вільним!
Здам кохання на суд мечу,
щільно в душу замкну дверцята.
Я забуду тебе. Зречусь!
… Ось останній луна десяток
криків каррр і по скронях біль
вниз стікає холодним жовтнем.
Я люблю її… Ворон, стій!
Не кричи. Не кричи! Замовкни!!!
|