Якось у дитинстві мій велосипед

Потрапив зі мною в страшну ДТП.

На швидкості десь кілометрів під десять

В годину збив бабцю, яку звали Леся.

Мабуть, таки сильним був велоудар –

Упала бабуся аж на́ тротуар.

На неї упав також зверху мій ровер,

І я був на бабцю упасти готовий,

Та милував Бог! Я упав з нею поряд,

Почув як уста її злісно говорять:

"Абис ти, немите дитя сатани,

Наклав неодмінно собі у штани!"

Злякався, зізнаюсь, нечасто буває,

Коли тебе бабці отак проклинають.

Заскочив на ровера, "вибачте" крикнув,

Із місця пригоди утік швидше вітру...

Минули роки. Де мій ровер не знаю,

Зате бабцю Лесю з тих пір споминаю.

Говорять – кого бабця Леся прокля́ла,

Того неминуче та доля спіткала.

А я вже втомився ховатись від долі

То в хащах, то в гущах, то в нетрях, то в полі.

Та вирішив все ж – нехай буде, що буде!

Можливо, та доля мине чи забуде.

Не жити ж постійно мені у страху!

Та знов бабця Леся на моїм шляху

Зустрілась на цвинтарі, ще й проти ночі,

І голосно крикнула, глянувши в очі:

"О, виросло, вмилось дитя сатани!"

Прокляття збулося. Наклав у штани.