Третій тиждень поспіль із сірих подушок хмар, наче пір’я, краплина за краплиною небо витрушувало дощі. Крізь відчинені навстіж вікна прохолодне липневе повітря вривалося у кімнату, а на підвіконні, забравшись з ногами і закутавшись в плед, нерухомого сидів Даніель і байдуже розглядав безлюдну центральну вулицю міста. Раптом він ожививсь, під парасолями побачив дві постаті, які, не витримавши дощової наруги, пішли на прогулянку усупереч опадам.

– Ось бачиш, Оленко, прогулянка під дощем також може бути цікавою! Можна прислухатися як барабанять краплі по парасолях, робити круті віражі, оминаючи калабані, гнути низьку гілочку дерева з мокрим листям, викликаючи посилений краплепад, – переконувала доросла чоловіча постать маленьку дитячу, ідучи попід вікнами Даніеля.

– Тату! Мені набридли дощі! Я хочу Сонця і веселки! – наполягала на своєму дівчинка, не розділяючи батькове захоплення дощовицею.

– Веселка! – проясніли Даніелеві очі. – Веселки давно не було!

Він зіскочив із підвіконня, на ходу скинув плед і через п’ять стрімких кроків зник в іншій кімнаті, із якої почувся скрип дверей старої дерев’яної шафки. Упевнені рухи знали свою справу і за лічені миті у дзеркалі на дверцятах з’явилося відображення барвистого чоловічка – на голові червоний капелюх-циліндр, з-під якого виднілося кучеряве руде волосся, що сягало плечей, зелена, як трава, сорочка, із застібнутим комірцем, поверх якої блакитний комбінезон на шлейках з короткуватими штанками, сині високі шкарпетки і фіолетові мешти із задертим угору носком. Кольорову гаму доповнювало обличчя, розмальоване жовтою фарбою.

Даніель оглянув себе з ніг до голови, підійшов до комоду, взяв звідти керамічну скарбничку і без вагання розбив, а золотисті монети зібрав у ковш.

Оленка із батьком досягнули кінця центральної вулиці і повернулись назад. Дівчинка думками була вже в планшеті, який, однак, особливої радості їй не приносив, адже за три дощові тижні навіть улюблені ігри спромоглися набриднути. Від думок дівчинку відволікла величезна різнокольорова парасолька, яка кружляла лівіше від них на маленькій площі.

– Тату, поглянь! Що це? – смикнула батька за руку.

– Підійдімо ближче і зможемо роздивитися. – запропонував той і обоє скоригували свій маршрут вліво.

Парасолька продовжувала крутитися, приховуючи те, що за нею було. Лишень коли відстань скоротилася до декількох кроків, не припиняючи кружлятися, змінила горизонтальне положення на вертикальне і відкрила подорожнім її власника.

– Овва! – вигукнула Оленка. Перед її очима постав барвистий чоловічок.

– Привіт! – усміхнувсь чоловічок, жбурнув парасольку вбік і розпочав танцювати, вигинатись дугою, ставати на мостик, ходити на руках, наспівуючи «Сонечко, Сонечко, виглянь у віконечко!»

Оленка із батьком переглянулися, а потім не змовляючись одночасно відкинули і свої парасольки, підтанцьовуючи і підспівуючи із дощовим блазнем.

Така вистава у середмісті привернула увагу не тільки інших перехожих, які наблизились до гурту і долучились до танцю, але й Сонця, яке сором’язливо почало виглядати з-за хмаринок.

– Тату, це ж Даніель! Ми бачили цього блазня у цирку! Він схожий на Веселку. А правда, що там, де закінчується веселка, є ковш із золотом?

– Правда, правда! – відповів замість батька Веселка. – Гайда за мною! – і карколомними сальто подавсь до найближчого куща, звідки витягнув ковш із золотими монетами.

– Скарб! – радісно скрикнула дітвора, розглядаючи монети, які виблискували на Сонці, що остаточно вибралося з-за хмарин й почало пригрівати.

– Егеж! І зараз ми його з вами витрачатимемо! – блазень вказав на продавця морозива, котрий з першими сонячними променями вийшов на вулицю, і разом з дітлахами помчався до нього. – Усім морозива, Веселка оплачує!

З великим бананово-полуничним морозивом Оленка підбігла до батька:

– А ти таки був правий, тату! Навіть похмурий дощовий день в одну мить може стати барвистим і сонячним. Як добре, що ми пішли на прогулянку!