Перший ранок травня теплими сонячними променями пестив придорожні каштани поблизу автобусної зупинки, на якій Артем очікував маршрутку № 39, що долаючи корки і зебри повинна була доставити його з точки Дім в точку Робота. Він втягував ніздрями свіже ранкове повітря, виглядав бажаний транспорт і мружив очі від низького сліпучого Сонця.

Хлопець тупцювався на місці і вкотре ностальгічно згадував міста, якими курсували великі жовті “Богдани”, а тим часом газелька кольору зеленого листя, вкритого дорожнім пилом, з тарахкотінням наблизилась і зупинилася перед ним.

– Доброго ранку! Візьміть за проїзд, – хлопець простяг водієві зім'яту в баянчик купюру, зігнувшись пройшов усередину й сів на вільне місце у кінці автобусика.

Пасажири, як на ранкову пору, були цілком типовими: кілька пенсіонерок, яким спросоння заманулося свіженького молока, з авоськами у руках мандрували до ринку, дві панночки середнього віку обговорювали своїх неслухняних дітей, підліток грався телефоном. З-поміж інших вирізнявся хіба що високий хлопчина в короткуватих облягаючих джинсах, червоних кедах, китайськомовній рожевій футболці та світлявими дредами на голові. Хоча і його нетиповість була доволі умовною – типовий хіппі-пацифіст.

З Богом рушили, та не проїхали і трьох метрів, як газелька пригальмувала.

– Жінка добігає, – чи-то сам до себе, чи-то до пасажирів пробурмотів водій.

Артем поглянув у праве вікно й побачив, що насувається "гроза" з двома величезними хмарами, тобто клітчастими сумками, наповненими невідомо чим настільки, що ледь застібнулися блискавками, які вже починали розпорюватись від напруги. Погодний катаклізм наблизився до автобуса впритул і застиг перед дверцятами в очікуванні, що двері відкриються. Але без механічної дії, прикладеної ззовні, чекати можна було до вечора, водій гнутися через поручні не мав наміру, а пасажирів усе, що було за межами бусика, цікавило мало.

Почулося, як дві хмари гримнули на землю. Тітка-гроза таким чином вивільнила руки, щоб шарпнути дверці. Цей гуркіт торб і став початком тієї зливи, яка повільно залазила у маршрутку, витісняючи штиль шквальнимм вітром і штормом.

– Могли б і відкрити дверцята, адже я із сумками, – по закінченню посадки вилаялась мадам.

– Це Вам не метро, пані. Тут двері автоматично не відчиняються. – байдуже відповів водій, – І не зачиняються. То ж будьте ласкаві.

– Вам треба – Ви і зачиняйте, – парирувала вона й посунула зі своєю поклажою вглиб.

Водій спромігся лише протягнути невпевнене "Е-е-е", на яке жодної реакції не відбулося, то ж він припіднявся із водійського крісла, потягнув за тросик, прив'язаний до ручки на дверцятах і, як тільки ті захлопнулись, натиснув на газ.

Автівка рушила рвучко, людей втиснуло в сидіння, а новопредставлену пасажирку в її торби, які тепер служили для неї розкладачкою.

– Зате поїдете лежачи і з комфортом, – Артем спробував розрядити обстановку і ледь усміхнувся куточками губ.

– От зараз я встану, а ти в мене ляжеш, – десь з-під крісел пролунала погроза, а її авторка почала викарабкуватися з вузького нерівного лежака.

– Та ні! Мабуть, Ви не вставайте, – почав заперечувати Артем, – Ніхто з пасажирів, думаю, не буде проти того, що Ви їхатимете лежачи з підвищеним комфортом за ціною звичайного квитка.

– Тільки передайте за проїзд, – водій оглянувся в салон і вставив вагоме уточнення.

– Зараз усім усе передам, – хмаровиння в автобусі згущувалось, а жінка поступово змінювала лежаче положення на сидяче. – І тобі, дотепнику, – поглянула на Артема, – і тобі, криворуке чудовисько, якому тільки худобу возити, – випалила поглядом водія, – і цьому малому нацюцюрнику, який мене знімає на телефон.

Підліток усвідомивши, що його попалили, миттю сховав телефон до кишені і відвернувся до вікна. Ще за якусь хвильку, одяг навушника в одне вухо, й нерухомо застиг, немов він мав зробити його невидимим.

– Не забилися? – ввічливо поцікавилася одна із пенсіонерок.

– Дивом урятувалася! – буркнула дама і спробувала випрямитися на увесь зріст, та це в неї не дуже вийшло – стеля маршрутки була безпощадна і невмолима, – Хоч би хтось місцем поступився, а то повсідалися тут, наче на семінарі недолугих ботаніків, – продірявила поглядом мирного хіпі, який відчужено дивився поперед себе, абстрагуючись від оточуючої його дійсності.

– Та ж там – в самому кінці – є ще два вільних місця і можна сісти. Проходьте жіночко, – виявила турботу друга з пенсіонерок.

Панянки, які до цього бідкались на своїх чад, сиділи мовчки, час від часу переглядалися і вбирали в себе із кожним подихом деталі нової теми для обговорення.

– І справді, – мовила одна з них, – як раз кожній сумці по місцю. А Вас на коліна може взяти той милий парубок, – вказала на самотнього Артема на задніх кріслах.

Останнього явно не втішила гіпотетична можливість тісного контакту із громовицею, з якого було б важко вийти не тільки сухим, але й живим, тому він вмить піддався інстинкту самозбереження й ухилився від несподіваної пропозиції:

– Та ні! Ну що ви? Я залюбки поступлюся милій пані цим і двома іншими кріслами.

– Не треба мені нічим поступатися! – тітку переповнювали емоції, – Знайшовсь мені джентльмен! Чого вам усім вдома не сидиться? Катаються вони. Нормальні люди через них не можуть нормально їздити!

– От тут я з вами абсолютно згоден, – водій поглянув у дзеркало заднього виду на жіночку-бурю, – Через таких, як Ви, нормальні люди змушені їхати в ненормальних умовах. І, взагалі, пасувало б уже за проїзд заплатити!

– Це Вам пасувало б на дорогу дивитися, а не на жінок у дзеркало витріщатися, – буря продовжувала ревіти з ще більшою руйнівною силою, – І не буду я нічого платити – у мене пільги! А я ще до того ж стою!

– Жіночко, будь ласка, тихіше. – вийшов зі стану нірвани хлопець-пацифіст. – Ви псуєте в автобусі атмосферу добра.

– Це твої вчорашні шкарпетки псують атмосферу, – огризнулася жіночка.

– Ото впустив пасажирку на свою голову. Та всядьтеся вже нарешті! – рявкнув водій. – Чи мені знову вас делікатно положити?

– Я не можу – мій багаж не дає змоги пройти у салон, – пролунало обгрунтування непосидючості.

– То треба було їх залишити на зупинці. От зараз Ринок буде – можете їх позбутися. – водій почав пригальмовувати і заїжджати в "кишеню".

Бабусі-пенсіонерки, як вчули, що Ринок вже близько заходилися пробиватись до виходу. І дарма, що бабусі, байдуже, що пенсіонерки, однаково чи гроза, чи ураган – одна за одною, крок у крок, немов професійна група диверсантів-розвідників напівзігнуті протопталися повними сумками, стрибнули з них, протиснулись з допомогою ліктів повз жінку, що ніяк не могла всістися, а потім плигнули і зі сходинки газельки. Лишень опинившись за бортом маршрутки перед багатолюдним ринком згадали свій соціальний статус, затрусили авоською у руці і, наче дві форелі, проти течії попливли до молочного павільйону.

– Ще ті конспіраторші, – поглядом крізь вікно провів їх Артем.

А всередині тим часом розпочалося велике переселення сумок: одна торба зайняла місце пенсіонерки, що сиділа біля вікна, друга опинилась на попередньому місці першої посеред проходу, сама ж їхня володарка врешті всілася на кріслі поміж дорогоцінного багажу.

Підліток уважно спостерігав за цим переселенням і, як тільки воно завершилось, а шлях до свободи наполовину став легшим, стягнув навушник із вуха, наче шапку-невидимку із голови, за долі секунди опинився перед виходом, різко розвернувся, зробив два контрольних кадри й розчинивсь у приринковому натовпі.

До бусика увійшов чоловік років шістдесяти, інтелігентного вигляду, в костюмі з краваткою, з окулярами на носі, з бородою на бороді – справжній ботанік із семінару, який щойно закінчився.

– Доброго дня всім! – привітався бадьоро і голосно.

Люд встидливо ледь хитнув головою, відвикли ж бо вітатися з незнайомими людьми, адже не в лісі живуть – в місті! Тут так не прийнято.

– Добрий він був до попередньої зупинки, – відповів за усіх водій. Проходьте, чоловіче, присідайте.

– А що там сталося? – поцікавивсь інтелігент.

– Погодний катаклізм спіткав наш автобус. Не дай Бог Вам довідатися, – пояснив без подробиць шофер.

– Дивно, адже на вулиці так ясно і сонячно, – чоловік знизав плечима й вирішив сісти на вільне місце.

Єдиними вільними були крісла біля Артема, та добратись до них досі перешкоджала одна із великогабаратних сумок. Чоловік наблизивсь до неї, та як не пристосовувався, всі намагання переступити її виявлялися марними.

– Панове, чия поклажа? Вона мені заважає пройти! – сором’язливо і не так голосно, як вітався, запитав він.

В цю мить хіпі-пацифіст, мабуть, вчергове досягнув стану просвітлення, пробудивсь і повернувся у грішну маршрутку. Він піднявся зі свого крісла, ввічливо промовив "Сідайте на моє місце", а потім підняв величезну сумку, що лягла тягарем на кругообіг пасажирів в газельці, відніс на задні крісла і кинув її біля вікна, а своє тіло розмістив поруч з нею.

Власниця багажу в німому заціпенінні великими круглими очима спостерігала нечувану наглість – посягання на її конституційне право недоторканності приватної власності. Оцей кольоровий хлопчисько, неначе хірург швидким упевненим рухом, роз'єднав дві торби, які немов близнюки, апріорі повинні бути поруч. Вона здійнялася зі свого крісла, мов вихор, в очах наливався густий туман, який от-от неодмінно огорне всіх присутніх мороком.

Артем встиг помітити різке погіршення метеорологічних умов.

– Навіщо ти чіпав цю сумку? – запитав він новоспеченого сусіда. – Грім тебе неминуче поб’є.

– Водій звернувся до Бога, щоб Той оберіг інтелігента від катаклізму. – відповів хлопець-хіпі і посміхнувся. –Бог його молитву почув і зробив мене знаряддям в Своїх руках.

– А зараз ти опинишся у моїх руках, – наближалася громовиця, – і ніякі боги тебе не порятують від мого праведного гніву й розправи.

– Жіночко, Ви псуєте атмосферу добра. Будь ласка, тихіше, – хлопець спокійним поглядом серфінгував по стихійному лиху, а вже за хвильку закрив очі і поринув в астрал.

Злива, яка мала рухнути й змити з лиця землі увесь задній ряд, так і не впала. Байдужість хлопця до її гніву нівелювала всю його негативну силу, яка розбивалась об заплющені повіки тіла, дух якого, здавалось, був поверхом вище. Морок розсіювався і відступав до свого сидячого місця. В автобусі запанувала дивна тиша, яка з кожною секундою ставала все легшою і світлішою. Крізь шибки газельки несміливо почали пробиватися сонячні зайці – єдині зайці, які мали право в ній їхати.

Водій включив радіо і з колонок тихенько заплакав Єремія "Лиш вона". Під цей плач і доїхали.

– Кінцева! – оголосив водій. – Можна виходити!

– Як це кінцева? А Ви що на вокзал не їдете? – запиталася жінка із сумками.