Підставляю обличчя простягнутим сонячним променям,

Мружу  очі  грайливо,  неначе  до  них  зачіпаюсь,

Та  стежиною  йду  босоногим  щасливим  паломником,

Золотавим  теплом  благодатним  увесь  огортаюсь.

Необтяжений клопотом сіро-похмурим буденності,

Що  покинутий  у  черевиках  під  пагорбом  знятих,

До вершини прямую черпнути у пригорщі певності,

Віри в те, що наземний плазун також здатний літати.

Хто сказав, що життя присудило низинами повзати

Між доріг кам'янистих, позбавленим права на мрію?

Перепони  усі  подолати  рішучості  сповнений –

Окрім сонця  блискучого  ціль  величава так гріє!

І  до  краю  квапливо  іти  семимильними  кроками,

Від землі відірватись шаленим стрибком в невагомість.

Полетівши, життям кольоровим метеликом порхати,

Черевики  залишивши,  крила  здобувши  натомість.

©