Якщо ворон на липі каррр

прокричить в сотий раз опівніч –

я звільнюсь від прадавніх чар,

що тримали, мов у катівні,

моє серце, і стрімголов

побіжу через поле дике,

добіжу, упаду в зело,

говоритиму: дихай, дихай!

І надихаюсь врешті-решт

тим повітрям легким, безхмі́льним,

бо закінчиться мій арешт,

почуватимусь вільним, вільним!

Здам кохання на суд мечу,

щільно в душу замкну дверцята.

Я забуду тебе. Зречусь!

… Ось останній луна десяток

криків  каррр  і  по  скронях  біль

вниз стікає холодним жовтнем.

Я люблю її… Ворон, стій!

Не кричи. Не кричи! Замовкни!!!