Коли-небудь я вмру – ми завжди коли-небудь вмираєм, -

Угадати би як, щоб не сам – щоби в спину ножем:

Адже вбитих щадять, і відспівують й балують раєм, -

Про живих не скажу, та покійників ми бережем.

У багнюку лицем упаду, вбік покочусь красиво –

І візьметься душа на украдених шкапах в галоп,

В дивних райських садах наберу яблук повну корзину...

Жаль сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Прискакали – дивлюсь – щось постало не райського лику:

Неродючий пустир і суцільне ніщо – безпросвіт.

І посеред нічого ворота здіймалися литі,

І великий етап на ворота дививсь край воріт.

Як зарже корінний! Втихомирив його ніжним словом,

Реп'яхи із мачул ледве видер і гриву заплів.

Чомсь так довго вовтузивсь з засувом старий сивочолий,

Покректав і пішов, а відкрити засув не зумів.

Величезний етап з уст не видав мінорного тону,

Лиш навпочіпки із занімілих колін пересів.

Тут малина-братва оглушила “малиновим дзвоном”,

Все вернулось на круг й Розіп'ятий над кругом висів.

І Апостол-старий (над сторожею він комісарив)

Він покликав когось й відчиняти затіялись ті.

Хтось з них палицею, піднатужившись, в рейку ударив

І в прекрасну оту благодать зразу кинулись всі.

Я старого впізнав по сльозах на щоках його в'ялих:

Цей старий – це Петро. Він апостол, а я остолоп.

Ось і пишні сади, в яких безліч морожених яблук.

Та сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

Всім нам блага подай, чи багато витребував я благ?!

Щоби друзі були і дружина, щоб впала на гроб,

Ну, а я накраду для усіх них безсім'яних яблук...

Жаль, сади стережуть і стріляють без промаху в лоб.

В онімілих руках свічки плавились як в канделябрах,

А тим часом конячок я знову пустив у галоп.

Я набрав, натрусив отих самих безсім'яних яблук

І застрелений був за оце я без промаху в лоб.

Із примерзлих і згубних цих місць, не тамуючи шалу,

Коней геть я погнав батогом і ударом стремен.

Вздовж обвалу крутого над прірвою пазуху яблук

Я тобі привезу – ти і з раю чекала мене!