Блазень-злодій! Викрадав хвилини

Смутком оповиті тут і там.

Атрибути блазня, різні грими

Цирковим повіддавав братам.

В світлі цирку поміж номерами

Тихо, непомітно, крадькома -

Так з'являвся клоун поміж нами,

Іноді вдягнувши ковпака.

Наш глядач розбещений достатньо -

Сміху прагне, вдарив ж гаманцем,

І кричить: ″Не клоун, а ледащо!

Клоун цей із несмішним лицем!″

Ось і ми... Бурчали вголос  люто:

″Вийшов на арену, то сміши″.

Він у нас виймав тим часом смуток

Тихо з закапелочків душі!

А ми знову в сумнів - вік двадцятий:

Цирк у нас, звичайно, світовий, -

Клоун, правда, щось не заповзятий -

Невеселий клоун, не живий.

Мов у воду канув він знічев'я,

Нагло, в білий день, у дві руки!

Тугу крав у внутрішніх кишенях

Душ, що одягли ми в піджаки.

Ми сміялись потім очманіло,

Плескали в долоні з усіх сил.

Горе брав на себе наше вміло,

Хоч смішного ніби й не робив.

Тараторив, зводив з пантелику,

Й все сумнішим нам здавався мім -

Просто всю вагу чужого лиха

На плечІ назбирував своїм.

Смутки нагромаджувались стрімко -

Блазень гнувся в світловім кільці,

Горе прокрадалось в пантомімки,

Вглиблювались зморшки на лиці.

Та невдачі наші і тривоги

Жменями він вигрібав із нас -

Наче нам знеболював пологи,

А для себе захист не припас.

Ми тепер без болю гиготали,

Весело у наш цікавий час:

Вкрали те, що нам так заважало,

Як чудово обібрали нас!

Час минув! Похнюплений зі сцени

Він виходив з тягарем думок.

Пробиравсь Рудий вже до арени,

Так незграбно здійснюючи крок.

Зле все наше виніс за куліси -

Таким чином розбудив він сміх.

Опустилася за ним завіса -

Він біду прийняв із нас усіх.

В сотнях тисяч ламп загасли свічки,

Барабану дріб і тиша вмить...

Заважка вага на передпліччях -

І хребет від наших бід тріщить.

Глядачі – і люди поміж ними –

Думали: ось п'яниця упав...

Блазень у останній пантомімі

Так загрався, що аж переграв.

Він застиг — не там десь, не за морем -

Наче біля нас приліг, втомивсь,

Перший клоун захлеснувся горем,

Сил не врахував і помиливсь.

Крокував вперед я невмолимо,

Але встиг схилитись перед ним.

Оцей трюк — уже не пантоміма:

Смерть була — цариця пантомім!

Злодій цей, з колін зірвавши пута,

Уночі не викрадав коней.

Блазень вмер. Він викрадав розкуто

Миті смутку й суму у людей.

Вихваляння дехто з нас заради

Не дававсь -  мов проживемо й так!

Тоді клоун підкрадався ззаду

Тихо і безшумно — на руках...

Згинув, канув він, як вітром здуло!

Чи це може вигадка така?..

Я лишень ковпак йому придумав -

Не носив цей блазень ковпака.